Poems by Dmytro Tchystisk, Ukraine

Dmytro Chystiak is a Ukrainian-speaking and French-speaking poet, short story writer, literary critic, university scholar and journalist. He is Professor at the National Taras Shevchenko Kyiv University, PhD (a thesis on ancient myths in Maeterlinck’s dramas), literary translator, head of the department of literary and scientific review Mova ta istoria, editor in “Raduga” publisher house in Ukraine and lector of a few French and Belgian publishers. He published 42 books (philological works, poetry, short stories, essays, literary translations) that brought him some national and international prizes in Ukraine (Prize of the Ukrainian Government, 2012; International Gogol Prize, 2013), France (International Prize for young authors, PIJA, in 2008), Belgium (Kraainem Prize for novella in 2009), Germany (Prize Oles Honchar in 2008), Kosovo (Mother Theresa Prize, 2013), Romania (Mihai Eminescu Prize, 2017) etc. He translated a lot of Slavonic and French-speaking authors (Maeterlinck, Yourcenar, Bonnefoy, Perrier, Mozetič etc.) that brought him the Prize for translation by the Federation Wallonia-Brussels for the “diffusion of Belgian literature abroad” (2012) and the most important translation prize in Ukraine, Maxym Rylskyi Prize (2013). He also translated about 50 writers into French. Dmytro Chystiak has more then 300 publications (scientific articles, literary critics, poetry, prose, translations) in Albania, Armenia, Belgium, Bulgaria, Croatia, France, Germany, Greece,Macedonia, Serbia and Switzerland. Member of the National Union of Writers of Ukraine, of the French-speaking branch of PEN-club of Belgium, of the European Association of Journalists, of the European Academy of Sciences, Arts and Letters (Paris) and corresponding member of the Academy of Sciences of Higher Education of Ukraine.    

SCIENTIFIC, LITERARY AND TRANSLATION PRIZES

 

Selected poems from the collection “Overgarden” (2012)

Квіти (VI)

Світає – чистим шепотом магнолій

Удалині, та вихлюпом у далеч

Ти постаєш із ложа, де мерцями

Розпались ми в потопі (білий біль

І калиновий викрик – нам у серце,

Нічним, бо молодо), таки не постаєш –

Перетікаєш вицвітом-кларнетом,

Так високо, що нота – ніби смерть,

А птахи озиваються звідтіль, і стане

так, немов одного руху досить –

лиш відхили вікно і залелій

над обшир усієї рани світла –

щоб сотворити…

Світає!  

Flowers (VI)

It is dawning – a pure reflection of petals

Magnolias, till a splash into the distance

You arise from the bed, where as the dead

we decayed in the flood (white pain

and a guilder-rose scream – in the heart for them,

nocturnal ones, for youthful), truly does not arise –

it seeps through with a blossom-clarinet

so high, that the note – is as though death,

while the birds respond thence and it shall become

thus, as though one movement is enough –

just push ajar the window and trill and glimmer

over the expanse of the entire wound of light –

to beget…

It is dawning!

​

***

Ти ідеш по цвітінню акацій,

І травневої ночі не чути –

Теплі руки пожежею гріють удалині…

 

Ти ідеш за цвітінням акацій,

І відлунюєш ніччю травнево –

Здобулася на голос пожежа і стала – свіча…

 

Та вітри упадуть, і лише солов’ї – невтишимі.

Білі руки із темряви линуть і линуть до повні,

І цвітіння акацій уже по тобі чи зірки…

+ + +

You walk along the blossoming acacias,

and the May night cannot be heard –

With a blaze warm hands heat in the distance…

You walk along the blossoming acacias

as you resonate with night like grass in May –

The blaze found its voice and became – a candle…

But the winds will plummet, and only the nightingales – are unsilenced.

White hands take flight out of darkness and soar toward the whole,

And the blossoming of acacias is upon you or the stars…

​Translated in English by Luba Gawur

 

Selected poems from the collection “A sea in a stone” (2016)

 

***

Сниться недовго. Далеке розпалення ран.

Окрики світла – над розпач осінніх припливів,

Обриси птахів чи зміїв – над ранній туман

У перемінах квиління – омана з оман –

Мертвонародженим тілом, і навіть не тілом – то бран –

Там, де розколеться мливо – у вирій –

Видивом віриш і сниш, і тремтиш,

Тільки недовго – ти ж молодий і непевний,

Не зійдеш у тиш,

Ти ще не гідний, як лагідний Себастьян,

Чисто всміхатись (і ангели грали,

І Діва з Дитям, і переливи…),

Чисто всміхатись і зрити – і кров, і стріла

Вже не тремтять – над садами

Лягла тятива – не перерíзати,

Погляд верта і верта,

Рана його проти сонця вже не відгорта,

Спів не злітає – світа…

Ми ж – молоді та непевні. Широкі – моря.

Окрики світла – над розпач осінніх припливів.

Хвилі – тремтливі. Тремтлива над ними – зоря.

Рано холодна, розпалюйся, не догоряй:

Хто ж, як не ти, мене винесе, хоч і мінливо?

 

***

Briefly is dreaming. The far-away kindling of hurts,

Outcry of gleaming – atop of the autumnal tides.

Outlines of birds or of snakes – above morning vapor

In alterations of groaning – the disguise of disguise –

Stillborn, abortive – body, yet not even body but capture

There, where the grinding splits up – into heaven –

You doss and you fuss with trust in the gust,

But not for too long – you are so young and uncertain,

Won’t come down in hush,

And still you’re worthwhile like juvenile Sebastian

Clearly to relish (and angels were playing,

And Virgin with Child, and sweet overflow…),

Clearly to relish and see – and blood and an arrow

No longer are trembling in yards.

Has lied the bowstring – cannot even sever,

But glance returns and returns,

Under the sun his own wound will no longer revive,

Singing won’t rise – but it dawns…

We are – young and uncertain. We are wide – stormy sea

Outcry of gleaming – atop of the autumnal tides.

Billows – aquiver. A quiver’s atop them – the star.

My sore, stone-cold lake, do ignite, inflame, don’t die out:

Who, if not you, away me will carry so changefully?

 

Повернення до Будви

Я з острова приплив. І чорна кров

Із глибини зміїлась під дощами:

Лягли прокльони далеченних зір,

Погаслих у сліпучому прощанні,

Коли той зір – порожня ненасить –

Запрагнув смолоскипи загасить

У тихому знеболеному храмі.

Йому пробачив я лихі вуста –

Нехай не обертаються на рани…

Я з темряви приплив. Зелена кров

Із далини окрила під вітрами.

Пахілля далей і сади з кісток

До шалу затремтіли над землею

Кривавою і чорною здавен,

Її обійми в тузі крижаній

Нараз виводять у недільні снива,

Коли надгір’ями – зело і цвіт,

І погар літ у світло перехвилить.

Я з зелені приплив. А біла кров

Уже майнула птахою в облеті,

І розгорнулась далеч у прозор,

І благовісних, і золотокосих

Я обіймав, і плакав, і кричав,

І трепетала у вогні свіча,

І храм постав на сонці великоднім,

І в ружах потонув: червлена кров

Надвечори лилася невблаганно.

Я з руж приплив. І кров моя – не кров:

Цвіла блакиттю, синню, сіризною,

Пливла тобою і собою, знов

Розповнюється проти ночі – морем,

Розколом каменів лунає спів

Земель божистих і вогнів, і снів,

У прокиданнях перших і останніх

Усе живе поверне у моря,

І сходять зорі, божества й кохання.

 

The return to Budva

I have swum out of island. And black gore

From depth meanders underneath the rainfalls:

Have lied the curses of the farthest stars,

Extinguished in the dazzled dire farewelling,

When glance of yours – the empty hankering –

Has willed the torches to be quenched all out

Inside the numbed, inside the silent temple.

Excused I your so sinister a lip –

Let them not morph into the bleeding wounds…

 

I have swum out of glooming. And green gore

From distance winged beneath the salted breezes.

The scent of farness and of bones the garths

Till spree above the earth began to quiver,

That earth, since yore, blood-stained and all of black,

Her hug within the anguish in the cold

Right off take out into the Sunday slumbers,

When over mountains – verdure and the bloom,

And cinder of the years with light colliding.

 

I have swum out of greenness. And white gore

In form of bird has flashed upon the heaven,

And wrapped out distance in the lucid sky,

The blessing-bearing, and the golden-braided

I hugged and cried, and shouted in the dark,

And shook in flame the lonesome candlestick,

And shrine erected in the paschal sunshine,

In roses I have sunk: the crimson blood

In evenings’ spilling out without repentance.

 

I have swum out of rose. My gore – not gore:

Has bloomed in blue, in azure and in greyness,

Has swum in you, itself again, once more’s

Replete with floods against – the nightly billows,

With fracture of the stone resounds the sing

Of lands divine and flames, and sleeping dreams,

In waking-ups of those, the first, the latest

Each living thing will turn towards the seas,

And dawn the stars, the gods and breathing loving.

 

***

Вже скрізь – прощання. І тремтить рука

На обрисах, так пещених літами,

Все тіло – ще не зронена сльоза,

Усі пориви – мов зійде гроза

В морську безодню, що лягла між нами.

Твої відпливи та припливи – крик,

Мій берег – самітне тривке стояння,

«Замри! Замри!» – осика на причалі

Тремтить і манить – на тривке прощання,

Як іншому, коли страшну любов

Не знав, не зміг (навіки!) побороти –

І прокляли…

​               Ми – інші, ми – чужі,

Ми кров свою вихолоняли потай,

Ми не гострили у боях ножів,

Але війна – як море – не мине,

Але війна – як пори – не мине,

Розкрає рідних по краях нових,

Чужих та інших…

​  Видибай, пливи,

Рука тремтить, але не жди сльози,

Не жди грози – не зірве береги

До моря, не розбурхати каміння:

Ми – інші. Терпне стовпчик соляний.

 

***

At every turn – farewell. And shivers hand

On contours so caressed by luring countdown,

Whole body – yet not spilled out woeful tear,

All gusts – as if the tempest’s waning down

Among the distant sea that sprawled between us.

Your inflows and your ebbs – unbroken scream,

My shore – forlorn endurance of the standing,

‘Freeze up! Freeze up! – an aspen on the mooring

Still shakes and beckons – for the valediction,

Like for another when the parlous love

Could not perceive and can’t (for aye!) outdo –

And execrated…

                              We are – someone, – else,

Upon the sly we quench our natal bleeding,

We have not sharpened in the fights our knives,

But war – like seas – won’t ever cease to be,

But war – like breeze – won’t ever cease to be,

It’s cutting out the natives at the rims,

So alien, other…

Get out and swim,

My fingers shiver but don’t wait for tears,

Don’t wait for storm – won’t ever rip the shores

Towards the sea, just don’t disturb the gravel:

We’re other. Grows all numb the salty stake.  

 

***

В годину пізню шлях тобі вертає

У кипарисові гаї, туман і згари,

Та не про джерело блідаве згадуй,

Ти знаєш: за озерами, за морем

Раї цвіли, вогніли і струміли,

І син землі блукав між білозорів,

І птахою назвав його божистий…

Та, щойно воду подадуть ласкаву,

Ти все ж подумаєш: куди зникає

Одлуння співу в обрії обличчя,

І нащо ця зникомість і позірна

Осібність у свічаді часовому,

Як на іконі, у розвої краю?

Чи, може, край вертав сюди раніше

І пив тебе із цього джерела?..

***​

In tardy time the path for you’s reverting

Down into cypress holts, in fog and ash

But don’t recall the wellspring of the pallor,

You know: behind the lakes, behind the seas

The paradise was striving, burning, jetting;

Among Parnassus grass the son of earth

Was called the bird by godlike silent essence…

Yet once the softest water shall be served

You’ll do think twice: where vanishes the echo

Of singing voice in skyline of the face,

And why this vanishing, this quasi person